julia_riweth: (Default)
 Стара Фатіма збирається помирати. І тьмяна її душа, і непевні кроки. Шиплять і згасають зорі в воді Євфрату, в імлі ворохоблять боги і їх пророки, герої, що їх забули міста і люди, бо світ – він такий невдячний, такий великий, що час – борода, спадає йому на груди, що зоряні ріки йому обвивають литки.

І все-таки світ збирається помирати. Оновлюється, скидає луску іржаву. Тасує вітри і війни, тасує втрати, пророцтва, міцні і ледве живі держави… Старій Фатімі так млосно в тіні платанів, їй тихо шепоче вітер «енума еліш»*. Якщо я піду з водою, то ким я стану? Яку ти мені дорогу тепер постелиш?
А хтось безтурботний в небі монетку котить. Євфрат по землі тече і впадає в космос.

 

*Енума еліш – два перші слова і одночасно – назва вавілонського міфу про створення світу. Буквальний переклад – “коли вгорі”. Енума Еліш розповідає про часи, “коли богів ще не було викликано до життя”. 

julia_riweth: (Default)
 Приречена на усе це. Вона із тих,

обвітрених цими проклятими степами,
ця жінка, що в грубці палить його листи
та не палить пам’ять.

Не плач, я не в білій млі, не в краю тіней.
не бачив весни, та вірив: зима мине,
мене забувають ті, хто іще не знав,
та буде весна, для когось прийде весна,
і наші онуки спроможуться нас пізнати.
Ця жінка, немов обложений дикий звір,
мисливці ідуть на звук, заберуть сьогодні…
Оселя її – безхатченкам і траві,
в душі її – вогнепальні і ножові,
у очах – безодня.
Чекайте, прийдуть по вас, як по нас ішли,
по душі, тіла, по шеляги і лахміття.
В порожніх дворах бур’ян, кропива, полин,
у сільраді мітинг.
І пустка іде, і мовчки ідуть до сну,
і зрячі дивитись сміють лише спідлоба.
Нічого ніхто ніколи не повернув,
ні зошита, ні вірша, ні оту весну,
хоч труну його б, а…
А всім, хто від них родився, тремтить, як нерв,
болюче: “Мене нема, та зима мине”.
Зима не минає, рідко вогні горять.
Скликає до себе звір молодих звірят,
навчає безглуздій пісні: “Зима мине”.
Не зрадь її, каже, не забувай, і не…
Ми всі із таких страшних, безпросвітних нетрів,
і нам промінець проклюнувся…промінець!

julia_riweth: (Default)
 Ще ніч не навіки. Ще світ тебе не розчавив.
Борись, наче звір, як дитина у пузі, гупцяй…
Якби не думки, поважні, немов прочани,
Затяті і безпритульні, мов самогубці.
Ми всі трилобіти – і ми, й хто до нас вчащає,
Лише для аналізу радіовуглецевого…
Моря стародавні намиють із нас піщаник,
Швидкі шарлатани наварять из нас плацебо.
А поки іще не настала пора, щоб вимерти,
і поки не стали ми мулом і теплим гноєм..
Нам вільно тікати ще у далекі виміри,
Обрати собі болячку і параною.
Ми всі марнотрати, злі, вередливі діти.
Собі дозволяємо бути і не радіти.
 

 
julia_riweth: (Default)
 Пливе вона вся у смуток, мов риба в невід,
Тече вона вся у втоми кислотний розчин.
«Більше не можу, порадьте мені що-небудь,
Чи втечу, чи шлях додому, чи хоч би прощу».
Холодна роса – на трави, стежки, покоси.
Літають вві сні і легко зітхають діти.
Вона над собою чує глибокий космос,
В собі відчуває темний космічний вітер,
Пісок нетривких і вічних тибетських мандал,
Мовчання старих покинутих космостанцій.
Це часто буває з нею. Цього замало.
Робота, родина, діти, сварки, коханці…
«Більше не можу, порадьте мені що-небудь».
Мовчанка стоїть в ефірі, пливуть комети,
Це небо, далеке небо, могутнє небо,
А ти вигризала зайвий квадратний метр.
Та поки безжальний ранок і день без краю
Іще не прийшли по неї, мов кат і лікар,
Як фенікс, вона спалахує і згоряє,
Шепоче: «Шуліка, боже, або каліка?»
julia_riweth: (Default)
 Між ними справді не було нічого,

Лише ліхтарне маслянисте світло,
Дуби-професори високочолі
І щось там квітло, що там в біса квітло?

Весна пускала пагони і пасма
Зелених верб – і став ставав – болотом,
І била їх пропасниця пропасниць
І марно не давала охолоти.
Іще не літня ніч була цнотлива,
А може просто вдало прикидалась,
А на світанку накотила злива,
А після зливи був пташиний галас,
Трамваї, пошта, чай і круасани,
Задушливі квартири в дві кімнати.
Вони нічого більше не писали,
Вони нічого не хотіли знати.
Дається інше рідко і не всім, і
Ще рідше хто із того має щастя.
Наприклад, ці постворювали сім’ї
і все життя лягали спати вчасно…

julia_riweth: (Default)
 

Стрічай нас серед заростей і згарищ,

гірка, п’янка, мигдалева богине..

Нікого не женеш ти і не ганиш,

бо кожен вчасно піде чи загине.

В країну смерті, меду і полину

полину.

Як вся вода усім човнам співає,

усе зело співа сухому лугу.

чай стану так - жива чи не жива я -

піщинкою і синім виднокругом.

Старе і хиже небо спересердя -

над тим вогнем, що є і не холоне…

Стрічай, стара покинута оселя

ы полотно примарне і солоне.

Вертаюсь я з походу чи полону,

тепло й не..

Старече сонце кліпає і марить,

прадавня кров пече зачатим щойно.

Знамена всіх століть торкають хмари,

усі птахи всідаються на щогли.

Нема часів. Є щось таке просте,

як всі шляхи зливаються у степ…

Кам’яна могила, червень 2017


julia_riweth: (Default)
 Він не ходить до них і в очі не загляда.
Просто каже: “Іде біда,
приготуйтесь багаті, бідні, святенні, злі,
у далекому і знелюдненому селі,
у містах, де щоночі гвалт, кольоровий дим,
де усе – ворухким, голодним і молодим…
Всі, хто мешкає у будинках оцих типових,
затамуйте подих.
Не питайте, коли скінчиться усе оце,
озирнешся – і станеш психом або мерцем,
не спиняйтесь, будуйте стіни від всього зла,
проти ночі запалюйте вогники без числа,
опирайтесь цій мертвій воді, цій пітьмі глибокій.
зберігайте спокій”.
Так він дивиться крізь юрбу, мов нема юрби,
і нікого, кого б він знав а чи то любив.
Наче місто стає теплішим, а не тісним,
наче чують його ті люди і йдуть за ним.
julia_riweth: (Default)
 Лови світи, прекрасні і нікчемні,
Складай слова, мов звірів-орігамі. 
Усе важливе станеться знічев'я,
Бо люди так рівняються з богами. 
Стебло до неба тягне квітка червня, 
А в небі квітнуть зорі незліченні,
Цю мить не ухопи - і вже прогавив. 
Ідуть життя, немов звірята в руки, 
І блякне марнота і позолота. 
Не стишуй ходу, серце, стукай, стукай, 
весь білий світ за нами стежить потай. 
Бо ти і я - небесні хибодруки
в історії про всякі дивні штуки,
у темряві за вікнами навпроти.
Не думай, як там буде, постривай.. 
Коротка ніч вступає у права.
julia_riweth: (Default)

Поки всі накривають пишні свої столи,
Поки свято, неначе птах, вислиза з долонь,
Він лягає собі на пагорбі долілиць,
І обходять його – босоніж і посолонь

Всі минулі, усі загиблі, вина і гнів,
Всі, що вийшли на вічні лови до сірих хмар.
І вона, що завжди ховається в глибині,
У яку зазирнув би сам, тільки сил нема.
Нахиляється і шепоче: «Яким ти став!»
І торкається білих шрамів його старих.
І цілує, немов коханка, його вуста,
І цілунок її отруєний і горить.
Вірно кажуть, побратись бідному – ніч мала.
А самітнику вдвох до рання – і поготів.
З першим світом зникає, наче і не була,
І іде він, неначе більшого не хотів.
Наче в чаші, в похмільнім місті вирують сни
Юнаків і подруж, п’яничок і немовлят.
Він шепоче: «Я йду щоразу, і хто б спинив,
Та якщо я спинюся сам, то чого задля?».
Тільки вітер цілує скроні: «Яким ти став…»
Після свята завжди похмілля, та що свята?

Основний сайтик

julia_riweth: (Default)
Всі скарби достойні того, щоб одного разу знайтись,

Всі травневі багаття достойні того, щоб жарко палати.
Хто про це пам’ятає – могутній. Наприклад, як ти,

Read more... )
julia_riweth: (Default)

Бачиш, ніч весняна нашорошує лисячі вуха.
На сторожких стежках її тихо, оглушливо тихо.
Не злякай її, ніжну, хай буде ні звуку, ні руху,
Хай у тиші правічній магічний збирається вихор.

Дозріває, мов яблуко, злим наливається соком,
Щоб і нас захопити, як час урожаю настане..
Як це – бути безсмертним, як – бути міцним і високим,
І співати пісні нелюдські, гіркувато-гортанні?
Як то світ потойбічний вливається в білі зап’ястки?
Попроси в мене ласки, відьомської хижої ласки…
Я посіяла пристрасті ці – та хіба їх зберу я?
Нас, мов землю, просотує літо і в стеблах вирує.

Фото Тетяни Фрам. 

julia_riweth: (Default)
Ти холодним стаєш, наче пустка, де торф і глід,
По якій допотопний бігає паротяг.
Попроси допомоги у відьми із темних боліт,
Та болотяне буде потім твоє життя.
Read more... )На сайті 
julia_riweth: (Default)
 Так славлять: «Герою, вже слова цього не встидайся. 
Тобі ж бо іти на двобій із драконом в печеру. 
І хтозна, які тобі доля там викине дайси». 
Ми машемо квітами, тепло нам і не пече нам. 
Так мовлять: «Герою, прославиш свій рід і корону, 
Read more... )

Profile

julia_riweth: (Default)
julia_riweth

September 2017

S M T W T F S
     12
345678 9
10111213141516
1718 1920212223
24252627282930

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 19th, 2017 11:45 am
Powered by Dreamwidth Studios