julia_riweth: (Default)
До небес, будто эхо сильное, долетай, 
под землей просочись ручьем, 
под землей – ничье. 
На земле запевает лес, на земле – Бельтайн, 
Read more... )

На сайт  
julia_riweth: (Default)
 Наблюдай, как плывет закат, на краю сиди, 
за которым клубятся желтые облака. 
Мы оставили все, форматируем жесткий диск, 
и, конечно, немного нас поскребет тоска. 
Так, наверно, в текущей вселенной заведено: 
потерзаться немного, немного себя погрызть. 
А потом пусть приснится безветреный Тир На Ног, 
где мы яростны, вечно молоды и бодры. 
После — новый наступит день, и потом еще. 
Ты же помнишь? Мы так хотим, обнуляем счет.

http://www.juliabatkilina.net/language/ru/страна-юных/
julia_riweth: (Default)
Кто глядит в пустоту – тем посмотрит в глаза пустота.
И прошепчет: «Все в мире пройдет, почему бы не вы?»
Ты в таком тупике, твоя книга написана так,
чтобы в самом конце ни один не остался в живых.
На рассвете сменяется стража и дрожь ее бьет,
И за стенами города – темень, хоть выколи глаз.
Хотя ты – не король, все равно королевство – твое,
этот город, где тени и люди спешат по делам.
Где впускают вампиров в дома, а в сердца – упырей,
где дворец обветшал, но пророс в эту толщу земли.
Так бывает, зима наступает, кого ни согрей,
а наутро – пустые постели, и люди ушли.
Но конец этой сказки неважен. Важна ее суть.
Ты сплетаешь слова, а они их берут и несут.
Фото Alexas_Fotos

Мой сайт

***

Oct. 29th, 2015 05:33 pm
julia_riweth: (Огонь)
Наче давня людина – такий собі узагальнений Гільгамеш.
Не зважаєш на тих, хто слабший і не пручатиметься,
хто прощався з тобою – за тими ти не скучатимеш,
не труїтимеш їх сумними нічними чатами,
не зап’єш.
Ти виходиш без страху до бою, до пристрастей і бажань.
І до тих, хто тебе в дорогу далеко випроводжав.
І до себе виходиш – бо чом же до себе не..
Хтось тобі побажає щастя, а хто – зітхне,
та не жаль.
Над Ніпуром летить кажан, над Лагашем чатує мла.
Слухай співи нічних шоссе.
Пам’ятай про план.
julia_riweth: (Lasselante)
Хороша: колдовская стать, колдовская кровь,
колдовская осанка, глаза и брови изгиб.
Как она наливает кофе, идет в метро!
Как умеет любую дверь открывать с ноги!
Как на ногти по средам наносит французский лак!
Как несет – от плеча – ажурную тень крыла!

Он красавец и юный гений, чуть-чуть не бог,
он откроет свою звезду, только дайте срок.
он встречает ее – и все, и ему слабо.
Вместо слов – тошнотворно-сладкий густой сироп.
Городские дворы в полынном сухом дыму,
Как встречается в эту осень она ему!
И встречается, и встречается – вот беда..
Как мелки городские реки, черна вода.
«Милый, милый, так мало времени, дни тонки,
как на лужах хрустящий лед, как речной туман.
а тебе не сказать «привет», не подать руки…
А на улицы катит смерть и ползет зима.
Милый, милый, идет война, и почти пришла,
времена, где судьба мала, где и сильный – слаб».

Если в сердце твоем светло, то гори впотьмах.
Хороша – колдовская стать, колдовской размах…
Он уходит, метет метель, наползает стынь.
«Если кто и вернется прежним – не ты, не ты….»
Он – красавец и юный гений, почти герой.
Столько дней впереди – и только еще второй…
На дороги, что к ним ведут, выпадает снег.
Если он и она увидятся – то во сне.

«Милый милый, идет зима, заметает след.
Как тягуче пути сплетаются на земле.
Много слов, много снега в поле, длинны гудки.
Сколько нас таких?»
julia_riweth: (Огонь)
Володарко темних міст,
шукачко вогню чужого,
кого покохаєш в ніч, коли настає зима?
Лишаємось ми самі
тікати з тепла прожогом
туди, де густа пітьма, де кожен собі Самайн.

Висотує сік землі
суха невмолима осінь,
похмурий міський дракон, облуплений та в іржі.
Співай же йому, шалій,
ти не розуміла досі,
який це солодкий світ, де навіть свої – чужі!

Володарко темних трас,
проваль, де дрімає зброя,
ночівель чадних і тих, де чаду й тепла нема,
приходить щорічний час,
де я розумію, хто я,
хто ти, хто вони усі, хто кожен собі Самайн.

Пірнають міста в пітьму,
беруться світи в облогу,
лягає на землю сон, спокутується вина.
Нехай тебе обіймуть
на довгу важку дорогу,
бо кожен собі Самайн, бо кожен собі – весна.
julia_riweth: (Lasselante)
Расцветает такая ночь только раз – и то…
Может быть, темнота не та, времена не те?
На поляне моей золотистая горисмерть развернет бутон.
Я пока никто.
Но несет ветерок в дома аромат цветов,
аромат потерь.
Что же, князь мой, ты веришь в силу замков и стен?

Золотистая горисмерть, серебро луны,
это ты отразился в зеркале или нет?
В этом городе свечи гаснут, немеют люди, дома темны.
Что нам толку ныть?
Вот сплетается тихой песней судьба иных,
что поделать с ней?
Только встать и подпеть – охрипшим и в тишине.

Князь мой, брат мой, чужой и близкий, и вот еще…
Входит смерть наша в город с кинжалами под плащом.
Ты не знаешь причины, не знаешь ее, меня..
Но цветет горисмерть в лесу, и шаги звенят.
Я пою тебе, я храню тебя, выходи.
Много способов проиграть. Победить – один.
julia_riweth: (Default)
Не в духе Коля – мечта убита, здоровье гнило.
Желает Коля родиться черным в долине Нила,
чтоб мир невинен, и буйвол волен, и торс эбенов,
чтоб смысл жизни – без консервантов и парабенов.
Чтоб песни пелись в песках пустыни, в кустах алоэ,
чтоб лук и стрелы, и грязь на пятках в четыре слоя.
Купил он маски из силикона в зулусском стиле.
А лифт поломан, в подъезде лампы опять свинтили.
Пыхти до дому пролетов двадцать, дитя саванны.
Скрипят в квартирах кушетки, двери, шкафы, диваны.
Скрипят натужно чужие души, чужие ложа.
В пути у Коли шалит желудок и сердце тоже.
Такие маски! Такой раскраски! Глаза пустые.
И Коля ляжет, и сон покажет ему пустыню.
В ночи стихают ночные скрипы, ночные вскрики.
Выходит месяц, слепяще-яркий, белесоликий.
Течет саванна в уснувший город, пески и кряжи.
Шаман Петрович идет с работы чернее сажи…
Фото Wikimedia Commons
julia_riweth: (Default)
Могли б розпочати з кави чи з того, що кави зроду не пив.
Могли б розпочати з нічної траси, цигарки чи гіркоти.
Та - попіл Клааса,
попіл Клааса
в серці його остиг,
він – мертва пустеля, він – дощ кислотний, покинутий дім сліпий.
Виходячи вчасно в похмурий ранок, ховає в кишеню ключ.
Несе у кейсі підгнилу грушу і йогурт, і книгу скарг
на світ із «мушу»,
з розбитих мушель.
Єдиний безцінний скарб -
то попіл Клааса, холодний попіл, ні голоду, ні «люблю».
Ти міг би сказати: ці дні порожні – його особистий гріх,
але уяви, що не все ти знаєш, лише припусти на мить,
що попіл Клааса,
холодний попіл
у груди його гримить.
Забуте ймення, чуже похмілля, епохи з подертих книг.
І він іде, не чекає щастя, шукає найменший сенс,
чому гризуть його сни прадавні в світах цифрових мереж,
а що Клааса нема насправді – це він розуміє теж.
І що були там чума, холера, і голод, і мор – і все.
Та щось лишилось таке прозоре, що є і не має меж.
julia_riweth: (Default)
Він живе собі як усі, тривожиться не про те.
А потім стається війна, кордон, Іловайський котел,
А потім час кінчається – хвилини спливуть до дна.
І він з цим живе, хоч це не його вина.
І він з цим живе – із лісом холодних стел.
Ні, спогади з часом бліднуть, адреси і голоси.
У нього є що любити, у нього, наприклад, син,
І хтось не заходить більше, і хтось не пише листів,
та він не лишиться насправді на самоті.
Є в людини справи і люди, і більшого не проси.
Тільки, як би воно і де б воно не було,
в нього є для мовчання в році ОТЕ число.
Не треба його жаліти.
Не треба чіпати рук.
У нього є все потрібне – у нього, наприклад, друг,
він, може, собі малює, а може – любить кіно,
може, завів собаку, може, чудних птахів,
може, любить світанок над морем міських дахів.
Залиш йому ТЕ число, він повернеться знов.
julia_riweth: (Default)
Перед нею – не шлях, не стежка, а наче вир.
Там і смерть, і чума, і темна гірка трава,
там до обрію сірий стелеться льодовик.
А вона - тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!
Дайте два,
Я жива, клянусь, я іще жива,
поки стане життя і сили – іду на ви».
Перегукуйся з нею, хто тут напівживий,
пригадай, як тече вода, дзеленчить трамвай..
Оживай.
Відгукалися їй і мертві у тих степах,
Чарівне та єдине мовлять – і замовчать.
Мала бути вона божевільна або сліпа,
чи хоча б на дахи залазити по ночах.
Та – не час,
і вона іще, як гидке кача,
і ніхто ще її історію не копав.
В цьому танці доволі стане смертельних па,
та іще з трибун врізнобій глядачі кричать.
Хто почав?
А вона їм: «Течи, ріка, колесо, крутись,
кидай пісеньку від хвороби до самоти,
кидай трап від човна до білого корабля,
стане страшно – із кимось праведним розмовляй.
Може слово безладне – тлін, і мовчання – тля,
та слова до ладу – то золото і бурштин».
По світах то гірчить полин, то цвіте ромен.
Що не ступить – то каже кожному те саме.
Амен.
julia_riweth: (Default)
 Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.

В понеділок дощі повертаються в місто Ха,

З понеділка проїзд дорожчає і проліт…

Ти не думай, що це печаль – це така пиха,

Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,

Вторгував за лід,

За сушений глід,

У небес, землі,

У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.

Торгував, воював і не байдикував ні дня.

У полях за рікою орду сам-один спиняв.

Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.

Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.

В капшуці на руці монети тобі дзвенять.

І чекай біди,

Бо завжди один,

А всі інші – дим,

А можливо і дим – легенда та маячня.

І з тобою в диму і мареві так ідуть

Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.

Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.

Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,

А отой – висихає майже від снів і дум,

Чи малює треш,

Чи рахує кеш,

Та самотній – теж.

Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

 

І куди б ти собі не біг, і куди б не йшов,

Ти завжди назавжди повертаєшся в місто Шо.

Бо на сердці вина, і сум, і рівненький шов.

І нема для них ради в жодному із світів.

Ти не думай, що це пиха – це така печаль.

Бо загиблі приходять, дивляться, і мовчать,

Сподіватись не звикли, вірити – поготів.

julia_riweth: (Default)
 Я вообще ужасный прокрастинатор. Обещала этот маленький приз Тайрэну еще черт знает когда - и никак не могла поймать волну. Честно говоря, Валахия и Трансильвания - совсем не моя тема, а тут еще просьба была показать на вампира, а человека и героя... В общем, на историческую правду не претендую, но надеюсь, что в качестве вгруза на игру это будет хорошо. Ну и в качестве сказки.

В мире все неизменно — горы, пруды, трава, часовые на башнях, сабли и палаши. Мой родной, охряной и ветреный Шегешвар, серой кладкой да белой ниткой неровно шит. Там доселе, наверно, дремлет стальной дракон и купает лицо луна в дождевой воде, и ругаются, и поют у моих окон. Долог день в середине лета и дорог день.

Read more... )
julia_riweth: (Default)
Были большие планы на сегодня, но вместо этого меня еще с ночи со страшной силой прет и тащит по стихам. Поэтому - сказочка про Элли.

Хоч земля ще темна, та не пласка, і кити під нею світи не снять. Ось маленька Еллі, тонка, прудка, золотиста й капосна, як щеня. Всі розмови тут - подорожчав гас.. Гіркуватий дим, шкіряний кісет. Не дрімай-но, зернятко, це Канзас. Тут завжди сміливець бере усе.
Не дрімай же, бусинко, не дрімай.
Всі дива на світі лови сама.
Будь у тата сонечком з-поза хмар,
бо тепла катма.
Ось маленька Еллі іде в житах, а жита заввишки як старший брат. Ще ніякий вітер не прилітав, не було іще ні доріг, ні втрат. Тільки гроші в них не ростуть в полях, тільки важко їм дістається дім. І повільно їх оберта земля, розганяючи колами по воді.
Я поїду, мабуть, в Майамі-біч,
ти, сестричко, скучила вже, мей бі.
Сто доріг на світі, на світі ніч,
я пишу тобі.
Від усіх торнадо, усіх гінгем, від усіх нечуваних покарань захищає та, що біжить ген-ген і кричить: “Ура!”. Та, що нас чекала з Майамі-біч, із усіх нью-йорків та кордільєр. Навіть посміхається не тобі — таж на світі є!
По полях посохне хрумка трава.
Відкривай цю книгу — не відкривай...
та і ти собі полетиш — стривай! -
ти ж жива, жива...
Повертайся, Еллі, з усіх доріг,
повертайся, Еллі, холоне чай.
Урагани чубляться нагорі,
літаки гарчать.
Припадає порохом цей Канзас.
Повертайся, Еллі, до нас, назад.
А тепло обіймів, шалений сміх -
то самі, самі...

Сон

Jun. 21st, 2015 12:53 pm
julia_riweth: (Default)
Нет похожего ничего. Никаких дверей.
Никаких указателей, вывесок и реклам.
Только окна из затуманенного стекла,
только призраки, только шорохи по углам.
Только бред.
Кто я в городе, где ни звука, ни имени?
Поворот, поворот — и церковь из кирпича.
Здесь не ходят уже ни в гости, ни по врачам,
здесь уже не умеют меченых отличать?
«Спи, усни»...
Засыпай, ничего не спрашивай ни о ком,
протекай никогда не чиненым потолком.
Не зови никогда соседей к себе домой.
Лучше будь себе - необщительный и немой.
Так — легко.
julia_riweth: (Default)


Ніхто не віщує майбутнього — що буде з ними?
Що буде зі мною, якщо задрімаю — невже я помру?
А дощик паде, на усі ці Парижі та Єрусаліми,
на кожну у світі Варшаву або Анкару.
Знамена — перуть.
І тест — якщо стати знаменами, стати чиїми?
Якщо ж ми підемо людьми, то залишаться рими.
Це теж буде true.
По вулицях темних стікає пітьма і тривога,
вони тарабанять в шибки і співають у пустці дахів.
Та дощик паде і піде, і до чорта і бога,
до неба пісень і бездомних птахів.
Знамена — сухі,
це тільки земля під ногами липка і волога.
Це справжнє, як осінь, як дощ, як Америка, йога,
саванни і хащі, планета, прекрасна і вбога.
Хрестовий похід.
Підніметься місяць, калюжі освітить іскристо.
Ти сам собі прапор на вулицях темного міста.
Неси ж себе сам.
А всесвіт пливе і нанизує миті в намисто.
Печалі усі він тобі посилає навмисно -
і всі чудеса.
julia_riweth: (Default)
Тихий голос шепоче: “Чи ти тепер не жива?
Чи бриниш, як струна, як натягнута тятива?
Чи боїшся щурів, і крові, і висоти,
чи бува відбоялась ти?
Чи не сталося так, що твій біль тебе лікував?”

І, хоч зір мій — мара, туман, почорніле скло,
сонце сіло, а небо і спрагло і запеклось,
я тягну собі в лігво пісні і молитви
і казки, для живих, живим.
Проростають вони, і кожна — гнучке стебло.

Тихий голос мені співає таке і так:
“На обпалених пустирях поростуть міста.
Як дерева на голій вирубці, як трава.
І не раз, не два”.

Він співає мені, співає, мотив пливе.
Той, що завжди і всі підхоплюють із давен,
той, що в серці до смерті, як фото в записнику -
від утрат і брехні, наклепу, отрут і куль,
від того, що іще вполює усіх живих.
julia_riweth: (Default)
 Я — тот ветер, что веет с моря и соль несет. Ты же помнишь, придет пора, я начнусь — и все.

Поднимаюсь однажды к ночи и говорю: «Заполняй поскорей бочонки и темный трюм. Попрощайся, пирушку знатную закати. Затянулся штиль».

И, хотя тебе сладко спится под шум дождя, и такие тебе красавицы вслед глядят, и в порту зацветает нежная алыча, оставляй причал. Потому что у мира подлунного есть секрет: там, откуда уйти нельзя, и уюта нет.

Вот рассвет кипарисам волосы расчесал...

Розовеют причалы, мачты и паруса,

и роса, роса...

Золотятся «Мари», «Луиза», «Святой Хосе».

Все умеют на них смотреть, понимать — не все.

Ты завел себе дом с камином на берегу, экономку — скареду, сплетницу и каргу. Ты завел и привычки, недругов и кота. Только все — не так.

И когда времена не те и моря не те,

Йо-хо-хо остается песенкой в плей-листе.

Йо-хо-хо и такие скрипучие якоря.

Вечера над чужими скалами догорят.

Уходи же в моря-моря,

уходи в моря,

в моря...

Города, что тобой оставлены навсегда —

это самые незакатные города,

там умеют ждать...

Не тоскуй, берегов полно, городов и сел..

Ты же знаешь, придет пора, я начнусь —

и все. 

julia_riweth: (Default)
В то былинное время, когда мы во сне летали и искали дорогу из желтого кирпича, в каждом было уже - вроде раковины в металле, вроде древних заклятий, которые мы шептали, никогда наизусть заклятия не уча.
Были зимние окна холодны и белесы, и любимые сказки - ящерки на камнях. Мы любили еще жемчужниц, речные плесы, очень страшные клятвы давать, задавать вопросы  и стеклянные шарики крашеные менять. Мы волшебные замки еще в облаках считали, мы читали еще, как всех победит добро, но у каждого были раковины в металле, свое собственное невидимое тавро.
И теперь, по весне считая свои изломы, улыбаемся криво, вздыхаем ли тяжело мы - разделились пути навеки на мой и твой.
Ты налево пойдешь, а я побегу направо, и как будто мы оба ищем любви и славы, но все разное - даже небо над головой.
julia_riweth: (Default)
А сказка не досказана еще. Привал еще пока недолго длится. Лежит в холмах далекая столица, в холмах туманы, шорохи и лисы, но мы хитры, и злы, и узколицы. Расчет наш прост — и даже не расчет.
Не плачь, не бойся, спи, прекрасный мой.
Ты тоже будешь карой и чумой.
Лежи на шкуре, шорохам внимай. Мы пропитались копотью и пылью, чини, что обветшало, скисло — вылью. Что было сказкой — точно станет былью. Когда дойдем — какой-то будет май.
Ножи, как зубы месяца, остры.
Не бойся тигров. Бойся только крыс.

Profile

julia_riweth: (Default)
julia_riweth

July 2017

S M T W T F S
      1
23 45678
91011 12 131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 22nd, 2017 10:39 pm
Powered by Dreamwidth Studios