Довга вечірня прогулянка

 Наблюдай, как плывет закат, на краю сиди, 
за которым клубятся желтые облака. 
Мы оставили все, форматируем жесткий диск, 
и, конечно, немного нас поскребет тоска. 
Так, наверно, в текущей вселенной заведено: 
потерзаться немного, немного себя погрызть. 
А потом пусть приснится безветреный Тир На Ног, 
где мы яростны, вечно молоды и бодры. 
После — новый наступит день, и потом еще. 
Ты же помнишь? Мы так хотим, обнуляем счет.

http://www.juliabatkilina.net/language/ru/страна-юных/

Наче давня людина – такий собі узагальнений Гільгамеш.
Не зважаєш на тих, хто слабший і не пручатиметься,
хто прощався з тобою – за тими ти не скучатимеш,
не труїтимеш їх сумними нічними чатами,
не зап’єш.
Ти виходиш без страху до бою, до пристрастей і бажань.
І до тих, хто тебе в дорогу далеко випроводжав.
І до себе виходиш – бо чом же до себе не..
Хтось тобі побажає щастя, а хто – зітхне,
та не жаль.
Над Ніпуром летить кажан, над Лагашем чатує мла.
Слухай співи нічних шоссе.
Пам’ятай про план.

Володарко темних міст,
шукачко вогню чужого,
кого покохаєш в ніч, коли настає зима?
Лишаємось ми самі
тікати з тепла прожогом
туди, де густа пітьма, де кожен собі Самайн.

Висотує сік землі
суха невмолима осінь,
похмурий міський дракон, облуплений та в іржі.
Співай же йому, шалій,
ти не розуміла досі,
який це солодкий світ, де навіть свої – чужі!

Володарко темних трас,
проваль, де дрімає зброя,
ночівель чадних і тих, де чаду й тепла нема,
приходить щорічний час,
де я розумію, хто я,
хто ти, хто вони усі, хто кожен собі Самайн.

Пірнають міста в пітьму,
беруться світи в облогу,
лягає на землю сон, спокутується вина.
Нехай тебе обіймуть
на довгу важку дорогу,
бо кожен собі Самайн, бо кожен собі – весна.

Не в духе Коля – мечта убита, здоровье гнило.
Желает Коля родиться черным в долине Нила,
чтоб мир невинен, и буйвол волен, и торс эбенов,
чтоб смысл жизни – без консервантов и парабенов.
Чтоб песни пелись в песках пустыни, в кустах алоэ,
чтоб лук и стрелы, и грязь на пятках в четыре слоя.
Купил он маски из силикона в зулусском стиле.
А лифт поломан, в подъезде лампы опять свинтили.
Пыхти до дому пролетов двадцать, дитя саванны.
Скрипят в квартирах кушетки, двери, шкафы, диваны.
Скрипят натужно чужие души, чужие ложа.
В пути у Коли шалит желудок и сердце тоже.
Такие маски! Такой раскраски! Глаза пустые.
И Коля ляжет, и сон покажет ему пустыню.
В ночи стихают ночные скрипы, ночные вскрики.
Выходит месяц, слепяще-яркий, белесоликий.
Течет саванна в уснувший город, пески и кряжи.
Шаман Петрович идет с работы чернее сажи…
Фото Wikimedia Commons

Він живе собі як усі, тривожиться не про те.
А потім стається війна, кордон, Іловайський котел,
А потім час кінчається – хвилини спливуть до дна.
І він з цим живе, хоч це не його вина.
І він з цим живе – із лісом холодних стел.
Ні, спогади з часом бліднуть, адреси і голоси.
У нього є що любити, у нього, наприклад, син,
І хтось не заходить більше, і хтось не пише листів,
та він не лишиться насправді на самоті.
Є в людини справи і люди, і більшого не проси.
Тільки, як би воно і де б воно не було,
в нього є для мовчання в році ОТЕ число.
Не треба його жаліти.
Не треба чіпати рук.
У нього є все потрібне – у нього, наприклад, друг,
він, може, собі малює, а може – любить кіно,
може, завів собаку, може, чудних птахів,
може, любить світанок над морем міських дахів.
Залиш йому ТЕ число, він повернеться знов.

 Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.

В понеділок дощі повертаються в місто Ха,

З понеділка проїзд дорожчає і проліт…

Ти не думай, що це печаль – це така пиха,

Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,

Вторгував за лід,

За сушений глід,

У небес, землі,

У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.

Торгував, воював і не байдикував ні дня.

У полях за рікою орду сам-один спиняв.

Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.

Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.

В капшуці на руці монети тобі дзвенять.

І чекай біди,

Бо завжди один,

А всі інші – дим,

А можливо і дим – легенда та маячня.

І з тобою в диму і мареві так ідуть

Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.

Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.

Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,

А отой – висихає майже від снів і дум,

Чи малює треш,

Чи рахує кеш,

Та самотній – теж.

Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

 

І куди б ти собі не біг, і куди б не йшов,

Ти завжди назавжди повертаєшся в місто Шо.

Бо на сердці вина, і сум, і рівненький шов.

І нема для них ради в жодному із світів.

Ти не думай, що це пиха – це така печаль.

Бо загиблі приходять, дивляться, і мовчать,

Сподіватись не звикли, вірити – поготів.

Были большие планы на сегодня, но вместо этого меня еще с ночи со страшной силой прет и тащит по стихам. Поэтому - сказочка про Элли.

Хоч земля ще темна, та не пласка, і кити під нею світи не снять. Ось маленька Еллі, тонка, прудка, золотиста й капосна, як щеня. Всі розмови тут - подорожчав гас.. Гіркуватий дим, шкіряний кісет. Не дрімай-но, зернятко, це Канзас. Тут завжди сміливець бере усе.
Не дрімай же, бусинко, не дрімай.
Всі дива на світі лови сама.
Будь у тата сонечком з-поза хмар,
бо тепла катма.
Ось маленька Еллі іде в житах, а жита заввишки як старший брат. Ще ніякий вітер не прилітав, не було іще ні доріг, ні втрат. Тільки гроші в них не ростуть в полях, тільки важко їм дістається дім. І повільно їх оберта земля, розганяючи колами по воді.
Я поїду, мабуть, в Майамі-біч,
ти, сестричко, скучила вже, мей бі.
Сто доріг на світі, на світі ніч,
я пишу тобі.
Від усіх торнадо, усіх гінгем, від усіх нечуваних покарань захищає та, що біжить ген-ген і кричить: “Ура!”. Та, що нас чекала з Майамі-біч, із усіх нью-йорків та кордільєр. Навіть посміхається не тобі — таж на світі є!
По полях посохне хрумка трава.
Відкривай цю книгу — не відкривай...
та і ти собі полетиш — стривай! -
ти ж жива, жива...
Повертайся, Еллі, з усіх доріг,
повертайся, Еллі, холоне чай.
Урагани чубляться нагорі,
літаки гарчать.
Припадає порохом цей Канзас.
Повертайся, Еллі, до нас, назад.
А тепло обіймів, шалений сміх -
то самі, самі...

Ніхто не віщує майбутнього — що буде з ними?
Що буде зі мною, якщо задрімаю — невже я помру?
А дощик паде, на усі ці Парижі та Єрусаліми,
на кожну у світі Варшаву або Анкару.
Знамена — перуть.
І тест — якщо стати знаменами, стати чиїми?
Якщо ж ми підемо людьми, то залишаться рими.
Це теж буде true.
По вулицях темних стікає пітьма і тривога,
вони тарабанять в шибки і співають у пустці дахів.
Та дощик паде і піде, і до чорта і бога,
до неба пісень і бездомних птахів.
Знамена — сухі,
це тільки земля під ногами липка і волога.
Це справжнє, як осінь, як дощ, як Америка, йога,
саванни і хащі, планета, прекрасна і вбога.
Хрестовий похід.
Підніметься місяць, калюжі освітить іскристо.
Ти сам собі прапор на вулицях темного міста.
Неси ж себе сам.
А всесвіт пливе і нанизує миті в намисто.
Печалі усі він тобі посилає навмисно -
і всі чудеса.

 Я — тот ветер, что веет с моря и соль несет. Ты же помнишь, придет пора, я начнусь — и все.

Поднимаюсь однажды к ночи и говорю: «Заполняй поскорей бочонки и темный трюм. Попрощайся, пирушку знатную закати. Затянулся штиль».

И, хотя тебе сладко спится под шум дождя, и такие тебе красавицы вслед глядят, и в порту зацветает нежная алыча, оставляй причал. Потому что у мира подлунного есть секрет: там, откуда уйти нельзя, и уюта нет.

Вот рассвет кипарисам волосы расчесал...

Розовеют причалы, мачты и паруса,

и роса, роса...

Золотятся «Мари», «Луиза», «Святой Хосе».

Все умеют на них смотреть, понимать — не все.

Ты завел себе дом с камином на берегу, экономку — скареду, сплетницу и каргу. Ты завел и привычки, недругов и кота. Только все — не так.

И когда времена не те и моря не те,

Йо-хо-хо остается песенкой в плей-листе.

Йо-хо-хо и такие скрипучие якоря.

Вечера над чужими скалами догорят.

Уходи же в моря-моря,

уходи в моря,

в моря...

Города, что тобой оставлены навсегда —

это самые незакатные города,

там умеют ждать...

Не тоскуй, берегов полно, городов и сел..

Ты же знаешь, придет пора, я начнусь —

и все. 

А сказка не досказана еще. Привал еще пока недолго длится. Лежит в холмах далекая столица, в холмах туманы, шорохи и лисы, но мы хитры, и злы, и узколицы. Расчет наш прост — и даже не расчет.
Не плачь, не бойся, спи, прекрасный мой.
Ты тоже будешь карой и чумой.
Лежи на шкуре, шорохам внимай. Мы пропитались копотью и пылью, чини, что обветшало, скисло — вылью. Что было сказкой — точно станет былью. Когда дойдем — какой-то будет май.
Ножи, как зубы месяца, остры.
Не бойся тигров. Бойся только крыс.