Місто Ха

 Що не рік – то невдалий, а що не доба – лиха.

В понеділок дощі повертаються в місто Ха,

З понеділка проїзд дорожчає і проліт…

Ти не думай, що це печаль – це така пиха,

Що життя не прожив, а пробився і проштовхав,

Вторгував за лід,

За сушений глід,

У небес, землі,

У тіней, і примар, і у духів сусідніх хат.

Торгував, воював і не байдикував ні дня.

У полях за рікою орду сам-один спиняв.

Бо не вміє ніхто як слід зупинить орди.

Сам собі порятунок, ворог і світлий князь.

В капшуці на руці монети тобі дзвенять.

І чекай біди,

Бо завжди один,

А всі інші – дим,

А можливо і дим – легенда та маячня.

І з тобою в диму і мареві так ідуть

Ті, хто теж за рікою один зупиняв орду.

Ти їх, кожного, як у дзеркалі, впізнаєш.

Хоч отой худорлявий красень, а цей – гладун,

А отой – висихає майже від снів і дум,

Чи малює треш,

Чи рахує кеш,

Та самотній – теж.

Тільки правда, і все, і ніякого закиду.

 

І куди б ти собі не біг, і куди б не йшов,

Ти завжди назавжди повертаєшся в місто Шо.

Бо на сердці вина, і сум, і рівненький шов.

І нема для них ради в жодному із світів.

Ти не думай, що це пиха – це така печаль.

Бо загиблі приходять, дивляться, і мовчать,

Сподіватись не звикли, вірити – поготів.