Та, що не приппиняла танцю

Перед нею – не шлях, не стежка, а наче вир.
Там і смерть, і чума, і темна гірка трава,
там до обрію сірий стелеться льодовик.
А вона - тільки крок вперед, тільки: «Дайте два!
Дайте два,
Я жива, клянусь, я іще жива,
поки стане життя і сили – іду на ви».
Перегукуйся з нею, хто тут напівживий,
пригадай, як тече вода, дзеленчить трамвай..
Оживай.
Відгукалися їй і мертві у тих степах,
Чарівне та єдине мовлять – і замовчать.
Мала бути вона божевільна або сліпа,
чи хоча б на дахи залазити по ночах.
Та – не час,
і вона іще, як гидке кача,
і ніхто ще її історію не копав.
В цьому танці доволі стане смертельних па,
та іще з трибун врізнобій глядачі кричать.
Хто почав?
А вона їм: «Течи, ріка, колесо, крутись,
кидай пісеньку від хвороби до самоти,
кидай трап від човна до білого корабля,
стане страшно – із кимось праведним розмовляй.
Може слово безладне – тлін, і мовчання – тля,
та слова до ладу – то золото і бурштин».
По світах то гірчить полин, то цвіте ромен.
Що не ступить – то каже кожному те саме.
Амен.