(no subject)

[julia_riweth]

 Стара Фатіма збирається помирати. І тьмяна її душа, і непевні кроки. Шиплять і згасають зорі в воді Євфрату, в імлі ворохоблять боги і їх пророки, герої, що їх забули міста і люди, бо світ – він такий невдячний, такий великий, що час – борода, спадає йому на груди, що зоряні ріки йому обвивають литки.

І все-таки світ збирається помирати. Оновлюється, скидає луску іржаву. Тасує вітри і війни, тасує втрати, пророцтва, міцні і ледве живі держави… Старій Фатімі так млосно в тіні платанів, їй тихо шепоче вітер «енума еліш»*. Якщо я піду з водою, то ким я стану? Яку ти мені дорогу тепер постелиш?
А хтось безтурботний в небі монетку котить. Євфрат по землі тече і впадає в космос.

 

*Енума еліш – два перші слова і одночасно – назва вавілонського міфу про створення світу. Буквальний переклад – “коли вгорі”. Енума Еліш розповідає про часи, “коли богів ще не було викликано до життя”.