Виктор Петрович Тимченко

[julia_riweth]

А я тут кое-что выложу еще. Эти стихи вы вряд ли найдете в Интернете, хотя сам их автор по сети очень даже ходит. Он абсолютно слепой и ему под восемьдесят, но зато он упрямый дед, он научился. Это...ну в каком-то смысле мой Учитель, он многое знает, и ему прощается многое, в том числе такое, за что на других я шиплю. Глаза потерял после войны, тогда многие мальчишки неосторожно рвались. Было на чем рваться. Но прожил такую жизнь, что дай бог многим зрячим. Люблю я его нежно, короче говоря.
Так вот я сегодня нашла его книжку, а там стихи. Про войну. Предупреждаю - они на украинском, но кто украинского не знает, может просто так почитать, все-таки мелодика там...и вообще. Кроме того, мне кажется, некоторые вещи не нуждаются в переводе. И главное - он ничего не придумал. У тебя в селе враги, а тебе двенадцать лет. Мне страшно уже от посыла.

Рудий есесівець щосили
сусідці руки вивертав.
А ви, бабусю, голосили:
"Чи на тобі нема хреста?".
У мене браунінг в кишені -
спітнілий палець на курку.
Я досі тільки по мішені
Разочок стрельнув у ярку.
Але чи довго хлопчакові?
Я біля ставу підстеріг.
Рудий вмостився на пенькові
ще й закурив.
А я не зміг.
Бо не лише як цілять в тебе,
А й цілитися страшно теж.
Чи, може, згадувать не треба?
Не вбив, то довше проживеш?
Давно поставили, бабусю,
хреста на тому рудані.
А я забуть його боюся
і часто бачу уві сні,
і цілюся у лоб широкий,
і натискаю...
Та дарма.
Вже скільки років, довгих років
пройшло, а пострілу нема.
Є пень зотлілий біля ставу.
А з вами біга онуча.
Та й ви самі маленькі стали,
Й такі сухенькі, як дівча.
А що, як знову розгублюся,
І хтось вам руки полама?
Заголосіть тоді, бабусю,
Що на мені хреста нема.

***
Вже он світає, а ще не зімлів.
Думати тільки і дихати трудно,
ніби не сам він грудьми на землі,
ніби земля навалилась на груди.
"Жаль, у кишені "лимонка" ще є.
От якби зараз ішли, а не після.
Клята зозуля! Ніяк не дає
Пісню послухать. Чия воно пісня?
Мамо! Ви ж наче померли торік...
Що ж ви?.. Співайте, не треба тужити!..
З"являться скоро... Тільки б дожити.
Разом з собою.. і їх би... посік..."
...Десь у минулому віці хлопчина.
А от приляжеш у полі спочити,
і в молодім, у травневім теплі
раптом відчуєш - дихати трудно,
ніби не сам ти грудьми на землі,
ніби земля навалилась на груди.

***
Сухенька й згорблена,
Схилилась -
лата спідницю, щуп та щуп.
Сльоза побігла й зупинилась
у темній зморшці біля губ.
Вона уже не помічає,
бо звикла, та й часу нема.
Опівночі нап"ється чаю,
Удосвіта передріма.
І знов прокинеться і встане,
підійде тихо до стіни:
До молодого капітана
і до хлопчиська старшини.
І хлопці обняли б за плечі
і віддали б усе тепло
її рукам, вустам старечим,
коли б не рамки та не скло.
Коли б не ті найдальші далі,
що ген із сивої імли
на ордени їх і медалі
тужливим поглядом лягли.
Під Харковом і під Херсоном
давно, давно скінчилась путь.
І тільки тут, в її безсонні
вони ще й досі йдуть і йдуть.
Вікно їм у садок розчинить
і прошепоче імена.
І привітаються очима
і капітан, і старшина.

***
У березні у сорок першім році
дозволила додому провести.
І він писав на кожному уроці,
писав щодня віршовані листи.
А в сорок другому, коли Оксану
вели на розстріл два поліції,
він тільки чув із-за свого паркану
легенькі кроки, тільки чув її.
Стирчали збоку дідові трійчата,
поліцаї сповільнили ходу,
і нічого, окрім життя, втрачати,
а він закляк.
І черга у саду.
... Утік, хорвавсь.
А потім до Берліну
дійшов сержантом.
Має ордени.
Ніхто йому не згадує провину.
Гордяться батьком молоді сини.
От тільки в грудях у безсоння коле,
та часом голова як не своя.
Бо навіть і за чаркою ніколи
не плакав досхочу і не сміявсь.
Бо кожен березень новий зустрівши,
він знов із сорок другого тіка
і все здригається, почувши вірші,
мов черга б"є із кожного рядка.