julia_riweth | Вечеря

моторошна замальовка

Коли вони уже випили другу, а кіт, якого звали просто Кіт, схопив зі столу шмат ковбаси і звично утік під довгасту шафку для тарілок і каструль, у дворі знов почалося.

Сусід з першого поверху особливо гидотно і голосно заволав: “Курвааа!”

Жінчий вереск, ридання, звуки посуду, що розбивався - все це вони чули мало не щовечора. Обоє - господар і його гість - знали, що згодом в тій же квартирі завиє собака, і від того виття, хоча Граф крихітний і з малесенькою пащею, в жилах захолоне кров.

Не могли почекати хоч до завтра, - кинув Сашко. Він так часто бував тут у гостях, що в нього зявилася власна чашка, улюблена, якою ніхто більше не користувався. На тій чашці якраз було намальовано такого собачку, як Граф. Бадьорого, в рожевій попонці. Не те що той занедбанець знизу, бідолаха.
А якось я кинувся її обороняти - а вона мені по пиці натовкла, і то такою твердою качалкою для тіста, - повідомив Євген, господар. - І що діється в тій голові, іди знай.
От тому я не приїжджав на такі виклики, - сказав Сашко і розлив по третій у маленькі гранчаки з молочно-білого скла. - Коли ще мав приїжджати.
А я тебе ще за це шпетив, - сказав Євген. І вони випили.

В місті була середина осені, дощова, як завжди, у відчинену квартирку віяло вологим вітром, до скла прилип кленовий лист, золотавий по краєчках і трошки зелений посередині.

Крики і вереск не замовкали ані на секунду, але багатоквартирний будинок наче вимер - десь швидко закривали завіси, десь - кватирки. Ніхто не звернув уваги - всі дуже старанно її не звертали.

Євгену здавалось, що в такі години, коли ті двоє здіймали галас, весь двір ставав тихшим. Навіть ті, хто вигулював собак лише у певні години, відкладали вихід ніби випадково, під тиском обставин, якщо скандал починався раніше.

Він покопирсався в тарілці. Дістати смачну їжу було не так уже й легко, але не дарма Євген був одружений з найчарівнішою і найвинахідливішою жінкою. Тільки от думати про це було зовсім недоречно.

За дам! - сказав Сашко і озирнувся нишком на зачинені кухонні двері. Знадвору заволали ще сильніше. Жіночий вереск перейшов у якесь безумне виття, передсмертне, на яке уже зовсім потойбічно озвався Граф.

Хай вони припинять, будь ласочка, - Іринка поклала голову на подушку. - Хай би мені голову відтяли, тільки б не слухати цього.

В маленькій напівтемній кімнаті густо стояли синюваті сутінки. Горіла - на половину потужності - одна лише лампа, прикрита помаранчевим абажуром. Синтетична матерія була навіть наче така сама ноздрювата, як шкірка помаранча. Насмішка над осінню і слізьми.

Не кажи так, - Олена здригнулась і притисла до себе плюшевого ведмедя, кислотно-жовтого, в крислатому старовинному брилі. - Нащо такі слова.
А що? - сухо прошурхотіла Іринка, - що? Хіба кожного дня з купою людей не чинять саме так?
Ти перебільшуєш, - твердо відповіла Олена і жбурнула ведмедя в куток. Бриль розіп’явся там, наче медуза. - Ніхто нікому не рубає голів, Іринко, ну що ти вигадуєш, ти ж знаєш.. Треба мати якусь...адекватність, нащо ти..
Та пішла ти, - крикнула Ірина голосно й страшно, і виття Графа з першого поверху напливло на її голос, так що той став єдиним зойком із собачою скаргою.

Вони могли б побитися - Іринка, худа і бліда, з колами під очима, і добродуха навіть на вигляд, пухка Олена, чиї округлі принади мало не розривали замалу ультрамодну сукню чорного кольору. Але замість цього вчепились одна в одну, чи то задушити, чи то обійняти, і заридали обидві.

А колись я тобі за Оленку по морді дав, пам’ятаєш? - сказав замислено Євген. Повільно говорив, швидко перекидав гранчаки.
Ще б пак, ти гарячий був, та й я не поступався, мамі його трясця, - погодився захмілілий Сашко. Очі в нього були червоні і сонні, але він тримався, і говорив швидше, ніж тверезий, більше і охочіше.

Євген подумав раптом, що за останні роки і близько не бачив Сашка таким балакучим. Там, де служив його старий друг, любителі побазікати не просувались по службі, та й жили недовго.

Я б за неї тоді весь світ порвав, - повідомив Сашко, наколюючи на виделку слизький консервований гриб. - От ми дурні, га? Весь наш брат. За себе, за… ні кроку не зробимо, а за спідницю світ готові знищити. Скажи?

Євген мовчав.

А тепер я навіть не знаю, чи б вона лишилась поруч, якби зі мною отаке трапилось, - додав Сашко. - Може не ридала б, а пішла, нащо псувати малому життя..
Не думай так, - мляво заперечив Євген, відчуваючи сильно тільки одне - бажання виставити Сашка за двері і провести вечір з нею, з Іринкою. Але ж друзі так не чинять?
Ти зрозумій, - пробурмотів Сашко, наче почув його думки. - Ти зрозумій, я ж не міг не прийти, коли у вас таке горе. Ми ж друзі назавжди, правда?

Дощ ущух. Вечірнє небо потроху переставало бути вершковим, міцнішало, наливалось темрявою. Наче й сусіди вгамувалися. Євгена трусило, мов у пропасниці, і він розплескав дефіцитну очищену горілку - по столу, по штанях. Кіт вислизнув за двері.

Ти мене поважаєш? - спитав Сашко. - Скажи, ти мене поважаєш?
Убиваааають! - тоненько проридало тоді з під’їзду, і після того - важкий удар. - Аааа!
Ні, я не можу, - Євген встав. Кухня трохи пливла, але зовсім трохи. Провітритись - і буде легше. - Я тебе поважаю, але я не можу. Ти сиди, нащо тобі неприємності.

Він рішуче сунув до зовнішніх дверей м’ятного кольору, трохи замурзаних знизу, бо Кіт.

Стій, - простогнала Іринка. Коли тільки встигла побачити, що він іде? Коли встигла прочинити кімнатні двері. - Стій, ти вічно лізеш не в свою справу, хоч цей вечір посидь вдома, я благаю! Я не хочу, щоб ти у таку ніч ночував в клітці з алкашами!
Іринко, все буде добре, кицю, - промимрив Євген, вслухаючись, чи не заплітається язик. - Ніхто мене нікуди не посадить.
Не пущу! - Іринчине лице, рішуче і скам’яніле, здавалось у напівтемному передпокої особливо блідим, і кола під очима - особливо чорними. Її розкішне кучеряве волосся переплуталось, неохайно звисаючи на плечі і над очима.
Іриночко, я тільки на хвилинку..
Я з ним! - Сашко професійно відсунув Іринку плечем - і все ж у його русі відчувалась якась тривожність, нервовість. Він наче мимоволі штовхнув Євгена ліктем. - Я з тобою.

Під’їзд знову розписали непристойними і неохайними графіті. Освітлення було через поверх - знов нічого незвичайного. Квартира, з якої доносився безперестанний вереск, була на першому поверсі зліва. Двері відчинені, у дверях - хитаючись, п’яніший, ніж Євген і Сашко разом узяті, сусід. Ніхто не знав, як його звуть, кликали поза очі П’янюгою, цілком логічно. Жінка П’янюги, ридаючи, припала до порогу, простяглася млявою ганчіркою, сіро-чорно-коричневою, нема за що й оком зачепитись. І ні слова не розібрати, тільки суцільний стогін.

П’янюга копав її ногою - методично, ліниво, куди попало. Вона навіть не збивалася з тої ж таки страшної рівної страдницької ноти, єдиної, на якій тягнулись її ридання. Євген спіймав себе на тому, що йому теж хочеться вдарити цю жінку - саме її. “Я справді чудовисько”, - подумав він, і раптова огида, яку він був відчув до Сашка, зникла.

Припини! - крикнув, кидаючись до П’янюги.
Що, бля? - спитав П’янюга, ледве повертаючи товсту червону шию. - Ти бля? Бля?

І тоді Євген вдарив його в обличчя - хорошим, поставленим ударом, так, як вчили цілу вічність тому, а він не забув.

Нна, - і додав ще по хребту, коли ця туша осіла, мов мішок з багном. - Сука.
Вставайте, жіночко, - гречний Сашко уже піднімав жінку П’янюги під руки, а вона висіла на його руках, наче вмерла чи хотіла прикинутись такою. - Вставайте, все скінчилось. Ми йому ще наваляєм іменем закону, хай тільки спробує.

П’янюгу прикували до батареї в підсобному приміщенні кайданками, які, звісно ж, були з собою у Сашка. П’янюга осів там на віники і старе дрантя, наче заснув - мабуть, так і було, серце билось, смердюче дихання справно отруювало все довкола. Сашко прикрив його старим плакатом “Життя нашого лідера: перші кроки”, переконавшись, що на фото - той, котрий помер, а не його наступник. І приклав свою печатку - “Іменем закону”. Жінка так і лежала на канапі, наче мертва.

У нас прощальна вечірка, нема коли, - сказав Сашко. - Я викликав швидку, вас оглянуть.

Коли вони йшли, Євген озирнувся. Порожня квартира, стіни в лахмітті старих вогких шпалер, розламана канапа посеред лункої бетонної кімнати, і з неї, з кубла подертої ковдри - за ними слідкували, за ним особисто слідкували великі сумні і перелякані очі. Євгену, сп’янілому і знервованому, повному якогось дивного хворобливого піднесення, здалось, що все місто має очі цієї жінки. На нього ж так і дивились останнім часом, так і дивились! Всі, і Іринка, і на роботі.

Нема коли, - бурмотів Сашко.

Поки вони дістались квартири і засіли на кухні, стало зовсім поночі. Іринка смажила картоплю, наче нічого й не було. Олена сиділа на підвіконні і курила - вишукано, з довгим мундштуком.

Чарівниці, - Сашко потягнув носом повітря. - Картопелька, боже, яка картопелька!
Я б тебе залюбки вигнала брудною ганчіркою, - спокійно повідомила Іринка, помішуючи картоплю, так, наче спитала, як солити. - І хоч розстрілюй потім мене.
Ми не розстрілюємо! - прокричав Сашко - майже рикнув. - Що за дурнуваті забобони! Ти ще скажи, що ми спалюємо! Ти скажи, що ми їмо! Ви всі показились, таке верзете, наче ми в тринадцятому столітті, наче я якийсь сатрап...чи емір… чи той...мамлюк! Наче я працюю там...той...скажи і я скажу… в пропозиції!
В інквізиції, Сашко, - Євген сів, втомлено кліпаючи. Він був уже геть тверезий, і на нього звалилась нудота і тоскність цього вечора - і він думав, що Іринку нема за що засуджувати.
Врешті зрозумій, - Сашко поклав йому на плече свою важку хмільну голову, - хоч ти розумієш, що це - моя работа? Моя робота, і я роблю її добре. Я дітей годую, я не з тих збоченців, що отримують задоволення, ті, звісно, божевільні. А я просто виконую накази. Знаєш, як це часом важко! - на цих словах Сашко замовк. Наче одрізало. Вони сиділи поруч, закам’янілі, не в силах розірвати ці протиприродні обійми, не в силах щось сказати одне одному ще.
Забирайся, - після паузи прошипіла Іринка. - Я більше не можу тебе тут бачити. Іди, виконавець. Тварюка ти безсоромна.

Вона була бліда, рішуча, і цього разу добре було видно, що плечем її не відсунеш. В таких випадках Євген і сам побоювався цю жінку.

Чого ти приперся взагалі, - це найгірше було - коли вона не кричала, а хрипко сичала, мов гадюка, а зараз, маючи в руках розпечену чорну сковорідку, Іринка виглядала і зовсім небезпечно. - Чого ти, сучий сину, приперся.
А краще було б забрати його в камеру? - спитав Сашко, встаючи. - Краще було б твої крокодилові сльози лити на самоті? Га? Відповідай!

Євгену стало недобре. Перед очима затанцювала кухня, слабенька лампочка під стелею, дошка для нарізання, тарілки з підсохлою ковбасою - все.

Сашко, вона ж, - дихання забракло.

Сашко наче став вищий, сильніший, наче заповнив собою всю кухню з фартуком у модних зелених кахлях, з фарбованими біло стінами, наче стіни були готові репнути, мов стиглий аґрус.

Оце, - білий листок, що ліг на жирну ковбасу і одразу взявся плямами, був підписаний “Виконавець Олександр”, бо прізвищ вони не мали. - Оце - результат вашої власної короткозорості. Я вас багато разів попереджав, я зробив все, що міг, аби цього не трапилось. Але тоді, коли я отримав розпорядженна про твою, Женю, страту, я особисто поручився за твою чесність і думав, що ми як люди оце..посидимо. Це не краще, ніж у підвалі? Ні? Не краще? А як щодо того, що мене теж стратять, варто тобі припуститися помилки? А дітей у мене двійко. Хлопчик і дівчинка. Кому я розказую… Вам до себе байдуже, а до чужих дітей… Егоїсти ви, от що я вам скажу.

Слово “страта” впало на тиху кухню так, наче розірвалась бомба. Олена лягла головою на стіл і закрилась руками. Її плечі дрібно тремтіли. Картопля сичала в олії, і це було абсолютно непристойно. Але Євген відчув на язиці її присмак і захотів - просто зараз, хоч сирої, хоч руками.

Та ну що ви, - промовив він. - Та ну що ви.

Іринка повернулась до плити. Нахилила голову нижче.

Був би ти ще справжній революціонер, Женю, оце б усе хоч якось, - кинув Сашко, мов камінчиком в лоба. - А ти ні за цапову душу. І мене потягнув. Ти думаєш, я радий? Я радий бути відбувайлом? Ти про мене не подумав, про нашу дружбу багаторічну, про жінок наших, які теж постраждають. Про те, що я вже місяць ні спати, ні їсти. Плювати тобі на все, а тепер хто винен? Сашко. Сашко - потвора бездушна, Сашко-той-самий. Але я розумію, в твоєму стані що ж...

Євген встав. Вийшов покурити - і вперше Сашко не пішов слідом, видобуваючи на ходу з кишені модну запальничку.

На крихітному балконі досихали занедбані квіти. Іринка збиралась їх занести всередину, але тепер забула, і ніжні кімнатні джунглі повільно догибали під нічними заморозками.

Кіт розсипав землю, як хотів, ніхто тепер не заважав йому розважатись, як тільки забажає його руда пухнаста голова. Євген тупотів подертими капцями по тому бруду і власним недопалкам, цигарка ніяк не хотіла розпалюватись, пальці мерзли. Унизу нарешті повели гуляти виснажених чеканням собак. Їхній щасливий гавкіт заповнював двір відлунням вщерть, як склянку - водою з крана із добрим напором. Виходили зорі. Повітря з присмаком бензину було смачне, як ніколи в житті.

“І справді, чого ми всі визвірились на Сашка? - спитав себе Євген - здається, вголос. - Чи ж йому легко?”

Ніжно дзенькнув комунікатор. На підсвіченому екрані з півдолоні - ввічливе повідомлення.

“Професоре Є.В. Гума! Нагадуємо вам про призначену на сьому ранку п’ятого жовтня необхідну процедуру. Приємного вечора! З повагою, виконавча служба міста 12376”

І, коли Євген уже збирався захололою рукою жбурнути пристрій з другого поверху на асфальт, підсвітка вихопила з осінньої темряви дещо блискуче. Ніж із широким лезом, схожим на лопатку для торта. Іринка щось за його допомогою колупала в горщиках, і лишила там, де заскочила її новина. Євген потягнув за руків’я, і ніж слухняно ліг у руку, шурхотнула земля - і от він весь тут.

Сусіди не вітались. Нижче схилялись до своїх гавкучих спаніелів та вівчарок, до своїх, прости господи, йорків, і бігли чимдуж додому.

Євген думав про Сашка, його дітей, про це смачне повітря, якого лишилось на його вік так мало, про смажену картоплю. Тоді - дивився на пустир за домом, думав, що далі починається ліс, що кордон недалеко, той дурнуватий неприступний кордон.

Ставало холодно. Терпли пальці. Євген стояв на балконі, уявляючи холодні сірі очі Сашка і не наважуючись ні на що.
На сайті.